Договір купівлі-продажу, безумовно, є одним з найефективніших засобів взаємозв'язку виробництва і споживання, регулятором нормального функціонування господарського комплексу країни. Він може укладатися між громадянами, між організаціями (підприємствами, установами), а також між організаціями і громадянами, що свідчить про його універсальність. Однак у період існування СРСР застосування такого універсального регулятора товарообігу було значно обмеженим. Найбільшого поширення купівля-продаж набула у внутрішньому товарообігу в сфері державної і кооперативної роздрібної торговельної мережі, за допомогою якої задовольнялася основна частина матеріальних і культурних потреб громадян у товарах особистого споживання. Договір купівлі-продажу забезпечував також деякі потреби матеріально-технічного постачання державних, кооперативних та інших організацій, не набувши тут належного розвитку. Більше того, впродовж кількох десятиліть під впливом організаційно-правових обмежень обсяг торгівлі з використанням договору купівлі-продажу за участю організацій був зведений до мінімуму. Такі угоди могли укладатися, як правило, на продукцію (товари), яка не розподілялася в плановому порядку (зокрема, предметів канцелярського, культурно-побутового, спортивного призначення). У цей період товарообіг між господарюючими суб'єктами (юридичними особами) здійснювався за допомогою договору поставки, що укладався на підставі обов'язкового дія сторін планово-адміністративного акту розподілу продукції (товарів). В умовах планової економіки, централізованого розподілу матеріальних ресурсів, панування

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що договір купівлі – продажу має дуже важливе значення і є не лише юридичною підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав і обов’язків. Треба сказати, що його призначення значно ширше. Він виконує важливу праворегулюючу, а також правозахисну функцію і це звичайно є визначальним моментом для характеристики призначення будь – якого договору, а в даному випадку договору купівлі – продажу.
Аналізуючи всі аспекти правового значення договору купівлі-продажу у роздрібній торгівлі, їх можна узагальнити наступним чином:
1. Договір роздрібної купівлі – продажу, як і будь-який інший договір купівлі – продажу, служить похідним способом (правовою підставою) набуття громадянами та іншими суб’єктами права власності;
2. Він підтверджує наявність зобов’язального правовідношення між торговельним підприємством і покупцем;
3. Він служить належною правовою гарантією захисту порушених прав громадян – споживачів;
4. На продавця в договорі роздрібної купівлі – продажу покладаються додаткові обов’язки, а покупцю надаються певні привілеєві права;
5. Він має ознаки публічного і приватного договору.
Кожна з сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином

1. Зобов’язальне право: теорія і практика. Навч. Посібн. Для студентів юрид. Вузів і фак. ун – ів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова, В. В. Луць та інші; За ред. О. В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.
2. Цивільний кодекс Української РСР. Цивільний процесуальний кодекс України // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999. № 1. – 264 с.
3. Гражданский кодекс Украинской ССР: Научно – практ. коммент. Пер. с укр. / И. Г. Агапов, М. И. Бару, И. А. Беленчук и др. – К.: Политиздат Украины, 1981. – 639 с.
4. Іваненко Л. М.. Цивільно – правові засоби захисту прав споживачів (покупців). Монографія: - К.: Юмана, 1998. – 224 с.
5. Закон України “Про захист прав споживачів” від 12 травня 1991 року № 1023 – XII
6. Постанова Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 108 “Про Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення.
7. Наказ Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від 27 травня 1996 року № 294 “Про затвердження Правил продажу непродовольчих товарів”.
8. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.04.1996 року “Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів”;
9. Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” № 959 – XII від